Культурно-національні багатства України: угорці

Є у нас така давня ідея — прийняти закон про права корінних народів. Він надав би певні привілеї національним меншинам, що позбавлені низки прав драконівськими законами про державну мову та освіту. Проте законопроект заточений фактично тільки на один народ: на кримських татар — окрім них, статус корінних народів мають отримати лише вельми малочисельні кримчаки та караїми.

Проект закону, що пропонується, має іще одну приховану мету: додатково принизити українських росіян, які століттями живуть в Україні і становлять такий відсоток населення, що їх і меншиною важко назвати!

Та надання привілейованого статусу корінного народу лише кримським татарам поставить і таке питання: чому корінним народом у нас не можуть вважатися угорці, які населяють Закарпаття вже тисячу років і мешкають там з таких давніх часів, коли Кримського ханства, як то кажуть, навіть у проекті не існувало? Саме визначення корінних народів досить дивне: чомусь на цей статус претендують не просто народи, які споконвіку живуть у даній країні, але обов'язково при цьому не мають власної державності.

Слід мати на увазі, що угорці на Закарпатті, у Словаччині, Трансільванії, у Воєводині тощо — це не діаспора, а іредента. Їхні прадіди не виїжджали за кордон — навпаки, це «закордон приїхав до них» внаслідок поразки у Першій світовій війні та Тріанонського мирного договору 1920 р. Кордони новостворених держав тоді різалися по живому і не завжди справедливо, оскільки Антанта мстилася своїм нещодавнім супротивникам і намагалася підсилити своїх фаворитів-лімітрофів.

Звичайно, все це позначилося на національній свідомості угорців, зумовлюючи, поміж іншого, і зростання шовіністичних і реваншистських настроїв серед частини еліт та суспільства сучасної Угорщини. Усі ці обставини треба враховувати при проведенні національної політики Україною: Києву слід із розумінням ставитися до почуттів угорців Закарпаття. І якщо новий закон надасть особливий статус та привілеї лише кримським татарам, це викличе нову хвилю незадоволення за Карпатами.

Угорців в Україні налічується, за даними перепису 2001 р., трохи більше 150 тис. осіб, і майже усі вони проживають у Закарпатській обл., становлячи 12% населення краю. Проте нещодавнє дослідження, проведене за участю науковців з Угорщини, виявило значне скорочення угорської общини — переважно внаслідок еміграції. Зараз кількість мадярів на Закарпатті оцінюється числом не більше 130 тис. Найбільше скоротилася громада угорців в Ужгороді.

Питома вага угорців по районах Закарпатської обл. така: Берегівський — 76,3%, Ужгородський (здебільшого його південна частина) — 32,6%, Виноградівський — 26,1%, Мукачівський (південна частина) — 12,7%, Хустський — 3,9% (при цьому угорці сконцентровані у селищі Вишково, де їх майже стільки, скільки українців), Рахівський — 3,1%, Тячівський — 2,9%. У містах: Берегово (Берегсас угорською мовою) — 48,1%, Мукачеве (Мункач) — 8,5% (майже стільки ж, скільки й росіян), Ужгород (Унгвар) — 6,9% (трохи менше, ніж росіян), Хуст — 5,4% (а ось там їх більше, ніж росіян). У прикордонному ж місті Чоп угорців проживає до 40%.

Про Чоп варто розповісти окремо. Адже до Першої світової війни він був суто мадярським містом — угорців тут мешкало майже 100%. За часів Чехословацької Республіки Чоп навіть адміністративно не був частиною Підкарпатської Русі — він відносився безпосередньо до Словаччини. Але оскільки це стратегічно важливий залізничний вузол, у 1945 р. Радянський Союз наполіг на приєднанні його до Закарпаття — заради чого пішов на поступки Чехословаччині на інших ділянках кордону. Так Чоп, який ніколи й не був українським, зробився українським містом.

Українських угорців відзначає високий рівень національної самосвідомості — 95% їх вважають рідною угорську мову (при цьому дуже мало російськомовних угорців — лише 1,5%). Угорська національна самосвідомість, власне, і тримається на унікальності угорської мови в Центральній Європі, її несхожості з мовами сусідів. Завдяки цьому, а також при компактному розселенні мадярська община стійка до процесів асиміляції, хоча ці процеси й дещо пришвидшились останнім часом. Активно діє Товариство угорської культури, яке налічує близько 30 тис. членів — а це дуже висока питома вага серед національної спільноти загалом.

У публікаціях зустрічається чимало нарікань на невисокий рівень володіння державною мовою угорцями Закарпаття, зокрема серед учнів. Об'єктивно мадярам важко вчити слов'янські мови, як і нам було б важко вчити угорську.

Відомо, що серед угорців переважають католики. Співвідношення між католиками та протестантами (кальвіністами-реформатами та частково лютеранами) — 2:1 чи навіть 3:1. У XVI ст. в Угорщині перемогла Реформація, проте пізніше, за умов панування католицької династії Габсбургів, у країні відбувся реванш католицизму.

Оплотами ж протестантизму виявилися схід Угорщини, Трансільванія та й власне Закарпаття — на цих теренах серед мадярів значну більшість мають кальвіністи. За сучасними даними, серед закарпатських угорців реформати становлять дві третини, тоді як католиків — менше 20%. Досить багато греко-католиків і православних (12,5 та 2,5% відповідно). Зауважимо, що рівень релігійності дуже високий — дослідження виявило лише 1% угорців регіону, які не належать до жодної релігійної конфесії.

Поміж усіх мадярських іредент община Закарпаття є третьою за показником питомої ваги серед загального населення країни чи регіону. Вищий показник мають їхні общини у Трансільванії (20%; взагалі у Румунії угорців, включаючи особливі субетнічні групи секеїв та чангошів, — 6,5%) та у Воєводині (Сербія) — 13%. Навіть у Словаччині угорців лише близько 10% — щоправда, там вони сконцентровані у вузький смузі вздовж кордону країни з Угорщиною.

Окрім іредент, існують також помітні угорські діаспори (у США, Канаді, Південній Америці, Німеччині тощо), і загалом серед 15 млн. угорців у світі кожний третій мешкає за межами національної держави. Це дуже високий відносний показник, який робить мадярів одним із найбільших «розділених народів» на планеті. Ця обставина травмує націю, але й підвищує її почуття співучасті з одноплемінниками, які розкидані по світові.

Ось вам такий приклад. На кордоні Єгипту і Судану живе незвична етнічна група: мадяраби. Це нащадки угорських воїнів, яких турецький султан колись давно розмістив там для охорони рубежів Порти. Мадяраби давно прийняли іслам і забули рідну мову, перейшовши на арабську; в них залишилися хіба що деякі елементи угорської культури та рештки угорської мови в їхньому діалекті. Проте Всесвітня рада угорців офіційно визнала мадярабів частиною народу, прийнявши до своїх лав.

Honfoglala's — «знаходження батьківщини»

Вважається, що у 895—896 рр. угри на чолі з вождями Арпадом і Курсаном перетнули Карпати через Верецький перевал та вторглися на Середньодунайську низовину. В наш час, коли відзначалося 1100-річчя цієї доленосної історичної події, на перевалі був встановлений монумент — пам'ятний знак. Оце місце в Україні, на межі Львівської та Закарпатської обл., є священним для кожного угорця: адже тут почався процес, який вони називають «знаходження батьківщини» — Honfoglala's (hon, власне, й означає «батьківщина», звідси «гонвед» — «захисник батьківщини». Зазначимо, що в угорській мові наголос у слові завжди падає на перший склад; ще одна цікава особливість, без знання якої правильно угорське слово не прочитаєш, — s означає «ш», sz — «с»).

Проте не слід думати, буцімто кочівники-угорці рухались у якусь невідому їм далеку «країну мрій». Насправді, мадярські військові дружини, натхнені богом війни Гадуром, ще задовго до 896 р. неодноразово вдиралися до Центральної Європи та на Балкани, беручи участь у збройних конфліктах поміж Візантійською імперією, Першим Болгарським царством, Моравією та Східно-Франкським королівством.

Історична прабатьківщина угорців — степи Південного Уралу та Зауралля — територія сучасних Башкортостану (його сходу), Челябінської та Курганської областей. На початку нашої ери відбувся розпад мовної спільноти угорців та прародичів хантів і мансі, і угорські племена відкочували до басейну Ками — а пізніше переселилися до приазовських та причорноморських степів. Лише маленька частина протоугорців, як вважається, залишилася на просторах Азії: її нащадками став існуючий і донині казахський рід Мажар (назва співзвучна зі словом «мадяр»!). У нинішній Угорщині зростає інтерес до праісторії угорців — і до їхніх казахських далеких родичів також.

У VI—VII ст. у степах Причорномор'я (країна «Етелькьоз») утворився племінний союз оногурів — до нього увійшли 10 племен: 7 власне угорських та ще 3 роди каварів, які відокремилися від хазарів. «Он огур» на давній булгарській мові означає «десять племен, або родів»; звідси пішла більшість етнонімів, що прийняті у європейських мовах (Hungari на латині, Ungarn у німецькій, uhor і uher у словацькій та чеській мовах, «венґжи» у польській мові, звідки походить російське «венгры»).

Предки угорців деякий час перебували у залежності від булгарів, а потім від Хазарського каганату. І якщо лінгвістично угорці — фінно-угорський народ (причому угорська мова, розвиваючись довгий час відокремлено, настільки відрізняється від решти споріднених мов, що її належність до фінно-угорської сім'ї була доведена лише наприкінці XIX ст.!), то генетичні дослідження свідчать про близькість мадяр чи то до сучасних болгар, чи то до казанських татар і башкирів.

Перед заселенням Паннонії угорці були типовим кочівницьким народом, такою собі дикою ордою; тому після завоювання ними цієї території, до того (ще з доби Давнього Рима) досить квітучої, її господарське та культурне життя майже на сто років зазнало помітного занепаду.

Підкоривши усе Середнє Подунав'я, угорська легка кіннота цілих півстоліття наводила справжній жах на Європу, неодноразово пройшовши вогнем і мечем скрізь всю Німеччину, Італію та Францію, а у 942 р. войовничі мадяри дійшли навіть до Іспанії — вони завдали тоді поразки військам Кордовського халіфату і повернулися додому, отримавши відкуп! Усе це неподобство тривало до 955 р., коли німецькі лицарі розбили угорців на річці Лех, біля Аугсбурга, поставивши цим край натиску чергової хвилі степняків на Захід. Після цього мадяри трохи вгомонилися, почали переходити до осілого життя, оформили свою державність і прийняли християнство.

На Дунайських рівнинах до прибуття туди угорців жили різні народи: слов'яни, германці, валахи, авари та ін. — і усі вони були асимільовані прибульцями, перейшовши на їхню мову. Особливо розвиненим був власне слов'янський етнічний компонент: адже на Дунаї та його притоках утворилися перші в історії слов'янські держави: князівство Сa'мо, Великоморавська держава, Блатенське князівство тощо.

Слов'яни відіграли дуже важливу, справді ключову роль в етногенезі угорців, формуванні їхньої культури. Переходячи до осілого способу життя, угорці вчилися у підкорених ними слов'ян, переймаючи в них також слова, що стосуються рільництва, ремесел, громадського та державного життя. 20% словникового фонду угорської мови — це слова слов'янського походження. Серед них, наприклад, «каса» («коса»), «капоста» («капуста»), «сена» («сіно»). Як це не дивно, але навіть «підкова» звучить як «патко» — мабуть, кочівники тримали своїх коней непідкованими. Відоме слово «пушта» («сухий степ») насправді читається «пуста» (puszta) — тобто «пусто»!

На території Угорщини залишилося багато слов'янських топонімів. Більшість назв річок там — слов'янські; назва озера Балатон походить від «болото» («блато»). Серед найдавніших угорських міст деякі зберегли старі слов'янські назви: Вішеград, Чонград. Нарешті, є схожість сюжетів угорських та слов'янських народних казок.

І після угорських племен Середнє Подунав'я приймало ще нові хвилі кочових народів з нашого боку Карпат — і усі ці хвилі угорці успішно поглинали, інтегрували у свою спільноту. Так виникли дуже цікаві особливі етнічні групи угорців: бешеньо — нащадки печенігів; куни та палоці — нащадки половців; яси — потомки тієї частини аланів (ясів), себто пращурів осетинів, яка втекла від монголів з Північного Кавказу у XIII ст. Куни, наприклад, аж до XVIII ст. зберігали свою кипчацьку мову.

Особливо місце посідають «гірські мадяри» секеї (або секлери), які становлять половину угорців Трансільванії. Їхні легенди виводять їхній рід від самих гунів, проте наука більше схиляється до гіпотези, що предками секеїв насправді були угорські племена, які проривалися за Карпати ще до основної хвилі 896 р. Серед вказаних вище особливих етнічних груп мадярів зустрічаються люди з монголоїдними рисами.

Асимілювали, переварили угорці й мігрантів з Європи: німців, італійців, болгар тощо. Болгари, що цікаво, ознайомили угорців з городництвом, завезли їм культуру славетної паприки. Асимільовані мадярами були також українці-русини, котрі жили нижче по річці Тисі, на північному сході сучасної Угорщини. За даними перепису населення, менше 10 тис. громадян країни вважають себе українцями або русинами. Проте Угорська греко-католицька церква з митрополією в м. Хайдудороґ налічує 300 тис. вірних — і це, вочевидь, здебільшого мадяризовані українці (хоча не тільки: під час Контрреформації чимало угорців, які поверталися з протестантизму, чомусь віддавали перевагу не римо-католицькій, а саме греко-католицькій церкві).

Від Київської Русі до Русі Угорської

На момент Honfoglala's Закарпаття населяли східнослов'янські племена білих хорватів. За даними археології, Ужгород був заснований ними задовго до приходу угрів. І Закарпаття відразу ж стало тим «геоетнічним стиком», за який розгорнулося протиборство між Угорщиною та слов'янством. Одна з пізніших (кінця XII ст.) угорських хронік розповідає про те, як ще 892 р. — за чотири роки до офіційної дати Honfoglala's! — напівлегендарний правитель Альмаш, батько Арпада, пішовши війною, вбив слов'янського князя Лаборця, котрий володарював тоді в Ужгороді.

Становлення Угорського королівства практично збіглося з розквітом Київської держави: правління Іштвана I Святого (король у 1000—1938 рр.) припало якраз на завершення княжіння Володимира та початок — Ярослава Мудрого. І якщо перший приєднав білих хорватів до княжих володінь, то вже при Ярославі угорські феодали захопили частину Словаччини та розпочали натиск на Карпатську Русь. А коли вже Давньоруська держава почала слабнути та розпадатися, утримувати землі по той бік Карпат стало неможливо.

Ще до кінця XI ст. рівнинна, а трохи пізніше й гірська частина Закарпаття перейшли до Угорщини. Більше того, у 1099 р. король Коломан намагався захопити також Галичину, але був розбитий об'єднаним військом руських князів поблизу Перемишля. Подальші спроби угорських королів розповсюдити свою владу на Галицько-Волинське князівство теж провалилися — і Карпатські гори, таким чином, у всьому своєму півкрузі стали природним кордоном історичної Угорщини.

Відомі дві великі хвилі переселення угорців до Закарпаття, які були пов'язані з нашестям зовнішніх ворогів, — проте цей міграційний рух частково врівноважувався міграцією слов'янського (русинського) елементу з півночі, здебільшого з Галичини. Перша така хвиля — це друга половина XIII ст., коли після спустошливої монголо-татарської навали 1241 р. Закарпаття, до того досить густо населене, знелюдніло.

Тому угорські королі вдалися до політики сприяння міграції населення як із внутрішніх районів королівства, так і ззовні: до краю переселялися не лише угорці, які тоді досягли третини його населення (а у великих містах — 2/3), а й валахи, німці, галичани, південні слов'яни тощо. В той час, як вважається, на Закарпатті й з'явилися перші суто мадярські села. Вже у XV ст. важливим центром угорського життя стає заснований в XI ст. Берегсас, у якому виникли ремісничі цехи (шевців, чоботарів, бондарів тощо) і проводились ярмарки.

Далі була хвиля у XVI ст. — після пам'ятної битви при Мохачі (1526) та турецько-османського завоювання більшої частини, «ядра» Угорщини. Мадяри почали втікати до підкарпатської периферії країни, в т. ч. до Закарпаття. Ще зі сто років тому угорці становили 30% населення краю, або Угорської Русі, як тоді казали, — це показав перепис населення 1910 р. Щоправда, ці дані викликають сумніви — до угорців віднесли частину циганів, німців, словаків та ін., які назвали рідною угорську мову. Треба розуміти, що за віки проживання пліч-о-пліч народи Закарпаття тісно переплелися. І, напевно, навіть неможливо чітко відокремити там жителів з угорським та українським (русинським) корінням.

Коли Підкарпатська Русь увійшла до Чехословаччини, угорці з панівної нації перетворилися на меншість — до того ж нелояльну до Праги. Хоча конституція 1920 р. декларувала можливість використання угорської мови в районах компактного проживання мадярів як мови офіційної, на практиці закон виконувався погано. У багатьох випадках угорські школи закривалися через нестачу коштів. І вже в 1930 р. внаслідок еміграції та інших процесів питома вага угорців скоротилася до 16%.

За даними перепису 1959-го, вони становили 16,5% населення області. Надалі питома вага їх знижувалась — останній радянський перепис 1989 р. виявив 13,7%.

Взагалі тенденція до зменшення чисельності та питомої ваги угорців діє у всіх угорських іредентах. Наприклад, у Воєводині доля угорців зменшилася з майже 30% у 1910 р. до 13% нині, в Румунії — з 9,5% у 1948 р. до 6,5% на даний час.

П'ять епізодів спільної історії народів Закарпаття

Угорські правителі віддавна здійснювали політику мадяризації інших народів своєї держави. Мадяризації русинів сприяла Ужгородська церковна унія 1649 р. — не випадково ж ми відзначали стількох нинішніх угорців серед прихильників греко-католицької церкви! Проте попри усі національні утиски майже не існувало якоїсь запеклої ворожнечі між звичайними угорцями та українцями. Напевно, це тому, що й українські, й угорські селяни однаково страждали від безземелля або малоземелля, були однаково пригнічені. Угорці та українці однаково були вимушені виїжджати в пошуках кращої долі за океан: у період з 1899-го до 1913 р. з території Угорського королівства при загальному населенні його в 21 млн. осіб емігрували 2 мільйони!

І коли в 1945 р. народ Закарпаття зробив свій історичний вибір, більшість угорської громади краю поставилися до цього з розумінням. Протягом тисячоліття спільного проживання народів вони неодноразово боролися разом за свою свободу.

1514 року всю Угорщину охопила надпотужна селянська війна, яку очолив служилий чоловік, секей за походженням (секеї зроду-віку славилися як вправні воїни) Д'єрдь Дожа. Повстання підняло 100-тисячне військо куруців (хрестоносців) — народне ополчення, набране для хрестового походу проти турків. У боротьбі проти свавілля феодалів, проти процесу закріпачення об'єдналися угорські, словацькі, русинські, волоські селяни. Спалахнуло й Закарпаття: повстанці захопили замки в Ужгороді, Мукачеві, Корольові; пізніше влада оголосила Ужгород, Мукачеве, Хуст і ще кілька міст бунтарськими. Д'єрдь Дожа намагався створити республіку, в якій усі люди мали б рівні права, — ця ідея носилася у повітрі напередодні Реформації.

Проте у битві під Темешваром (Тімішоарою) військо селян зазнало поразки. Його керманич був по-звірячому страчений: Дожу живцем підсмажили на залізному троні. Загалом страчено було близько 50 тис. повстанців. Як свідчили сучасники, тисячі трупів валялися на вулицях сіл та міст. А відразу ж після придушення повстання феодали зібрали т. зв. «дикий сейм», котрий остаточно закріпив селян за панами.

Діячі, які всілякими фарбами розписують «звірства революціонерів», чомусь забувають пригадати, як безжалісно розправлялися панівні класи з народними повстаннями — чи то повстання Спартака в Давньому Римі, чи то згадане повстання Д'єрдя Дожі, чи то Коліївщина в Україні або ж пугачовський бунт у Росії...

В 1703—1711 рр. Закарпаття стало ареною руху Ференца II Ракоці. Це був рух, направлений проти поглинання угорських земель австрійськими Габсбургами. Князь Трансільванії Ференц II Ракоці (1676—1735) народився на території теперішньої Словаччини, проте значна частина його юності пройшла у Мукачівському замку, який правитель дуже любив. Цей замок став головним оплотом повстанців. Князь очолив військо, основою якого були селяни, що звалися куруцями, — і цей рух знову об'єднав селянство угорське та русинське. Селяни боролися як проти іноземного (австрійського), так і проти феодального гніту — тоді як більша частина угорського дворянства або взагалі не підтримала Ференца Ракоці, або ж хиталася.

Ференц Ракоці намагався відновити Угорське королівство, і в певний період під його владою опинилася майже уся Угорщина разом із Трансільванією. Проте боротьба за незалежність виявилася нерівною. Угорські дворяни таки схилилися до компромісу з Габсбургами й зрадили батьківщину. Станове Національне зібрання звільнило учасників визвольного руху від кріпацької залежності, але селянство не досягло своєї мети і тому послабило підтримку антигабсьбурзькому рухові. Ференц II Ракоці дуже розраховував на таємний військовий союз з Петром Першим, але Росія, яка напружувала свої сили у війні зі Швецією, не змогла надати допомоги.

Останнім епізодом подій 1703—1711 рр., власне, й стала героїчна оборона Мукачівського замку, який, однак, змушений був капітулювати 22 червня 1711 р. Князь Ференц Ракоці провів останні свої роки у вигнанні, в Туреччині, його прах був перепохований у соборі св. Єлизавети Угорської в словацькому місті Кошице.

Ім'я Ференца Ракоці носить нині Закарпатський угорський інститут у Берегові.

Угорська революція 1848—1849 рр. була зустрінута на Закарпатській Русі з великим ентузіазмом. Влада швидко перейшла до революціонерів, з Мукачівського замку був без бою витіснений австрійський гарнізон. У Мукачеві, Ужгороді, Берегові формувалися загони національної гвардії, причому у списках добровольців-гонведів ми зустрічаємо не тільки угорські, а й українські прізвища. Головною рушійною силою революції були міщани, селяни, учнівська молодь. Цікаво, що до лав національної гвардії записалося чимало семінаристів. Звичайні трударі пов'язували з революцією свої надії на звільнення від кріпосницького та національного гніту.

Проте угорські революціонери — палкі патріоти своєї країни, які намагалися звільнити її від тиранії Габсбургів, — внаслідок власної обмеженості припустилися трагічних помилок, які й призвели до поразки революції. По-перше, вони не пішли далі половинчастої аграрної реформи, не задовольнили вимог селянства; ба навіть прийняте парламентом звільнення селян від кріпосної залежності гальмувалося і відверто саботувалося угорським дворянством.

По-друге, рішуче виступаючи проти онімечення угорської нації, вони залишалися на позиціях націоналізму та шовінізму, категорично відмовляючись надати національні права неугорським народам країни. Цим і скористалася влада Австрії, яка незмінно проводила політику «розділяй та владарюй», і використала хорватів, румунів, русинів як контрреволюційну силу.

Мовно-національна політика угорських правлячих кіл тієї пори дуже нагадує політику сучасного Києва: відвертий курс на асиміляцію народів, створення єдиної однорідної нації; одна лише офіційна мова — угорська, інші народи були позбавлені можливості використовувати свої мови у громадському житті, розвивати власну культуру. Ті, хто не був здатний розмовляти угорською, не могли претендувати на громадянські права.

Угорська влада навіть не визнавала існування українців-русинів — їх називали «мадярами, що розмовляють слов'янською мовою», або ж «угорцями греко-католицької віри». Все робилося для того, щоб позбавити русинів відчуття єдності, спорідненості з братами-слов'янами по той бік Карпатських гір.

На жаль, революційний уряд на чолі з Лайошем Кошутом не відмовився від тієї хибної політики. Під час виборчої кампанії до Національного зібрання на Закарпатті населенню силоміць нав'язувалися кандидати від угорських дворян, а висуванців від слов'янського населення відверто утискали. Тоді, до речі, й були відзначені нетипові для Закарпаття випадки міжнаціональної ненависті, коли посеред русинів лунали заклики вбивати власне угорців, ототожнюючи їх усіх з угорськими панами.

І коли вороги пішли походом на революційну Угорщину й Кошут закликав усе населення згуртуватися для відсічі інтервентам, українці Закарпаття залишилися до цього заклику байдужими. Рекрутувати місцеве населення до революційного війська тепер вже довелося насильницькими методами. Угорські воєначальники так і не наважилися дати під Карпатами бій російській армії Паскевича — бо вони добре розуміли, що місцеве населення в більшості своїй підтримає не їх, а супротивника!

Російський царизм залишив по собі недобру пам'ять в Угорщині, проте вступ російських військ посприяв тоді підняттю русинської національної свідомості. Біда в тому, що лідери русинського руху — О. Духнович та інші, — зробивши багато для розвитку культури та просвітництва народу, стояли на реакційних позиціях т. зв. австрославізму, вірили, що Габсбурги на противагу угорському сепаратизму підтримають слов'янство, стануть його захисниками. Ці діячі не пішли далі вимог культурної автономії і об'єднання Галичини й Закарпаття у «Руське воєводство» — та навіть цього австрійська влада так і не здійснила!

Трагічний урок угорської революції 1848—1849 рр. в тому й полягає, що угорці та слов'яни, розділені тоді націоналізмом, не виступили пліч-о-пліч проти тієї сили, що пригнічувала їх усіх.

На Закарпатті є чимало місць, які зберігають пам'ять про події 1848 р. У Тячеві встановлений пам'ятник Кошутові, й місцева угорська громада традиційно 15 березня (в день початку революції) вшановує пам'ять героїв визвольної боротьби. Ще один герой тієї революції, національний поет Угорщини Шандор Петефі влітку 1847 р. здійснив подорож Закарпаттям: Ужгород, Мукачеве, Берегове. В останньому є пам'ятник Петефі, а у селі Бадалово, де поет чекав на переправу через Тису, на його честь встановлено мармурову дошку у стіні реформатської церкви.

Соціалістична революція в Угорщині 1919 р. врахувала помилки 1848 р. у національному питанні. Угорська Радянська Республіка визнала право націй на самовизначення, закликавши неугорські народи увійти до нової Угорщини на федеративних засадах. Було проголошено рівноправність усіх народів, українська мова на Закарпаття врешті-решт була введена в офіційних установах та школах.

Революція на Закарпатті перемогла вже наступного дня після її перемоги у Будапешті — тобто 22 березня. У Мукачеві владу взяв у свої руки революційний директоріум. Мукачеве стало центром формування Закарпатської, або Русинської червоної гвардії, чисельність якої перевищила 6 тис. бійців. Створена пізніше на її базі Русинська червона дивізія у квітні 1919-го дала серйозний бій чехословацьким і румунським військам під Чопом. Проте сили виявилися нерівними, 28 квітня румуни повалили радянську владу в Мукачеві, а у травні весь край був окупований чехами.

Цікаво, що Чоп у міжвоєнній Чехословаччині називали «червоним гніздом» — на парламентських виборах 1924 р. 60% голосів у місті отримали комуністи.

А місто Берегове в той період відзначилося великим Берегівським страйком виноградарів 1929 р. Страйк розпочався 29 березня і тривав аж до 20 квітня. Вимоги найманих робітників, які вони висунули до хазяїв плантацій, — збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, покращення їхніх побутових умов. Уряд учинив розправу над страйкарями — 200 осіб були заарештовані, проте в знак солідарності з виноградарями застрайкували цеглярі та будівельники Берегова. Страйк завершився частковою перемогою робітників: їм таки підвищили зарплату.

Гуляш та полотна Мункачі

В нашій мові також зустрічаються слова угорського походження: «гусар» (від «гус» — «двадцять» та «ар» — «по'дать»; це колись було ополчення, куди забирали кожного двадцятого чоловіка), «шабля» (угорське «сабля» від «сабні» — «різати»).

Деякі слова пов'язані з угорською кухнею, яку в нас традиційно шанують: згадаємо гуляш (буквально «пастух», себто це їжа пастухів). На Закарпатті популярний суп бограч. Це слово також цікаве: воно означає «котел» і є спільним для угорської та деяких тюркських мов — що відображає прадавні тісні угорсько-тюркські зв'язки.

Звичайно, мадяризація вплинула на культуру, побут, мову українців Закарпаття. Закарпатські говірки української мови, на основі яких склалася карпато-русинська літературна мікромова, поєднують у собі архаїчні риси давньоруської мови (наслідок тривалого відокремлення краю від Великої України) та численні запозичення з угорської та інших сусідніх мов. Тому простонародна мова краян не завжди буває зрозумілою для тих, хто володіє літературною українською мовою.

В Мукачеві народився найвидатніший угорський живописець Мігай Мункачі (1844—1900). Власне, Мункачі — це його псевдонім, справжнє ж його прізвище Ліб (митець був німецького походження). Багатогранний майстер реалізму плідно працював у різних жанрах і дав глибоку картину народного буття; він також віддав данину революційним подіям 1848 р. Наприкінці життя Мігай Мункачі написав грандіозне полотно, присвячене Honfoglala's. Його картини представлені в Ужгородській галереї, а ім'я художника увіковічене в пам'ятках та топонімах його рідного міста.

З іншого боку, в Будапешті, в родині закарпатських українців, народився Ігор Грабар — видатний російський художник і мистецтвознавець (багатотомне видання «Історія російського мистецтва»). З Угорщиною тісно пов'язані життя і творчість закарпатських художників XX ст. Адельберта Ерделі та Йосипа Бокшая — вони обидва вчилися в Будапешті. Цікаво, що Ерделі, мешкаючи у Мюнхені, як художник зафіксував сцени судового процесу над учасниками нацистського «пивного путчу».

В угорському місті Токай, який славиться своїми винами, декілька років прожив молодий Григорій Сковорода. Там він займався важливою державною справою: Сковорода входив у комісію, створену російською імператрицею для закупівель угорського вина. На цьому благородному напої мислитель знався! У 1998 р. в Токаї була встановлена пам'ятна дошка на честь перебування там філософа.

І ще один цікавий історичний факт: найважливіша святиня угорського народу — корона святого Іштвана (з характерним похиленим хрестом, що вінчає її) — у 1805—1806 рр., під час наполеонівської навали, була схована у Мукачівському замку.

Стосовно

«угорського питання»

За останній час угорська дипломатія кілька разів нагадувала Києву про права та інтереси угорців Закарпаття. Міністр закордонних справ Петер Сійярто заявив, що Угорщина блокуватимете Україні шлях у НАТО, доки та не скасує мовні закони.

Зазначимо, що відтепер надважливий пост комісара ЄС з питань розширення та політики добросусідства посідає представник Угорщини Олівер Вархелі.

2 грудня минулого року МЗС України вручило ноту протесту послу Угорщини в Україні, уродженцю Берегова Іштвану Ійдярто за його слова «про автономію Закарпаття». Взагалі-то у своєму інтерв'ю «Главкому» від 28 листопада пан посол якраз швидше заперечував загрозу сепаратизму в Закарпатті: «Та яка автономія? На Закарпатті 1,2 млн. українців, угорців — 150 тис. Які передумови є до сепаратизму, автономії? ...Закарпаття — завжди була цікава територія, але ніколи там конфліктів між українцями та іншими націями не було». Дипломат лише підкреслив те, про що й ми пишемо: Київ має з розумінням ставитися до почуттів угорців як розділеної нації.

Наразі угорська громада вимагає тільки створення нової ОТГ з центром у Береговому, до якої увійшли б усі переважно угорські села. Ну і, ясна річ, угорців не влаштовують запевнення влади про те, що мовний закон дуже корисний для самих нацменшин, оскільки він, мовляв, допомагає їм інтегруватися в українське суспільство. Напевно, угорські шовіністи, змушуючи русинів розмовляти угорською мовою, теж були впевнені в тому, що роблять їм добро: залучають їх до європейської культури!

Питання автономізації гостро стоїть і в інших угорських іредентах. В Румунії у 1952—1968 рр. існувала Угорська автономна область із центром у Тиргу-Муреш. Чаушеску ліквідував її, чим налаштував угорців проти соціалістичної влади. Проте й нова, «демократична» влада їхні вимоги щодо відновлення автономії виконувати не бажає. Тоді у вересні 2009-го секеї провели свій з'їзд і оголосили про створення автономії Секейський край у складі трьох жудеців (повітів) з мадярською етнічною більшістю. Це утворення так і залишається невизнаним центральною владою.

Для того, щоб зняти «угорське питання» (чи «закарпатське питання»), потрібно насамперед розв'язати соціально-економічні проблеми області. Основним фактором сепаратизму є те, що Закарпаття жебрацькими очима дивиться в бік набагато заможнішої Угорщини. Проте в рамках нинішньої аграрно-сировинної економічної моделі України населення Закарпаття, де немає великих покладів корисних копалин та обмаль орної землі, приречене на те, щоб виживати контрабандою та порубкою карпатських лісів. А також — заробітчанством в Угорщині чи то в інших країнах ЄС.

Вперте ж небажання влади дозволити подвійне громадянство — прописавши чітко у законі категорії держ- та військовослужбовців, яким заборонено його мати, — виглядає просто смішно, як страусове намагання не помічати реалії, як нездатність контролювати суспільно-політичні процеси. І нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм патріотичних почуттів.

Навіть вигідне географічне розташування Закарпаття у самому центрі Європи, на кордоні з чотирма державами, тепер ні до чого: в умовах конфлікту на сході країни та повного втягування Києва до орбіти Вашингтона Україна не може інтегруватися в перспективні транспортні маршрути китайського Нового шовкового шляху. Тепер географічне положення краю скоріше грає проти України: є потенційна загроза того, що Карпати відріжуть його від України, як за часів нащадків Ярослава Мудрого.

Дмитрий КОРОЛЕВ

Автоперевод статьи:

 

Культурно-национальные богатства Украины: венгры

 

Есть у нас такая давняя идея — принять закон о правах коренных народов. Он предоставил бы определенные привилегии национальным меньшинствам, что лишены ряда прав драконовскими законами о государственном языке и образовании. Однако законопроект фактически заточен только на один народ: на крымских татар — кроме них, статус коренных народов должны получить лишь весьма малочисленные крымчаки и караимы.

Проект предлагаемого закона имеет еще одну скрытую цель: дополнительно унизить украинских россиян, которые веками живут в Украине и составляют такой процент населения, что их и меньшинством трудно назвать!

И предоставление привилегированного статуса коренного народа только крымским татарам поставит и такой вопрос: почему коренным народом у нас не могут считаться венгры, населяющие Закарпатье уже тысячу лет и проживают там с таких давних времен, когда Крымского ханства, как говорится, даже в проекте не существовало? Само определение коренных народов довольно странное: почему-то на этот статус претендуют не просто народы, которые испокон веков живут в данной стране, но обязательно при этом не имеют собственной государственности.

Следует иметь в виду, что венгры на Закарпатье, в Словакии, Трансильвании, в Воеводине — это не диаспора, а іредента. Их прадеды не выезжали за границу — наоборот, это «заграница приехал к ним» в результате поражения в Первой мировой войне и Трианонского мирного договора 1920. Границы новообразованных государств тогда резались по живому и не всегда справедливо, поскольку Антанта мстила своим недавним противникам и пыталась усилить своих фаворитов-лимитрофов.

Конечно, все это сказалось на национальном сознании венгров, вызывая, среди прочего, и рост шовинистических и реваншистских настроений среди части элит и общества в современной Венгрии. Все эти обстоятельства надо учитывать при проведении национальной политики украины: Киеву следует с пониманием относиться к чувствам венгров Закарпатья. И если новый закон предоставит особый статус и привилегии только крымским татарам, это вызовет новую волну недовольства за Карпатами.

Венгров в Украине насчитывается, по данным переписи 2001 г., чуть больше 150 тыс. человек, и почти все они проживают в Закарпатской обл., составляя 12% населения края. Однако недавнее исследование, проведенное с участием ученых из Венгрии, выявило значительное сокращение венгерской общины — в основном вследствие эмиграции. Сейчас количество венгров на Закарпатье оценивается числом не более 130 тыс. Больше всего сократилась община венгров в Ужгороде.

Удельный вес венгров по районам Закарпатской обл. такая: Береговский — 76,3%, Ужгородский (преимущественно его южная часть) — 32,6%, Виноградовский — 26,1%, Мукачевский (южная часть) — 12,7%, Хустский — 3,9% (при этом венгры сконцентрированы в поселке Вышково, где их почти столько, сколько украинцев), Раховский — 3,1%, Тячевский — 2,9%. В городах: Берегово (Берегсас венгерском языке) — 48,1%, Мукачево (Мункач) — 8,5% (почти столько же, сколько и россиян), Ужгород (Унгвар) — 6,9% (чуть меньше, чем россиян), Хуст — 5,4% (а вот там их больше, чем россиян). В пограничном городе Чоп венгров проживает до 40%.

О Чоп стоит рассказать отдельно. Ведь до Первой мировой войны он был чисто мадьярским городом — венгров здесь проживало почти 100%. Во времена Чехословацкой Республики Чоп даже административно не был частью Подкарпатской Руси — он относился непосредственно к Словакии. Но поскольку это стратегически важный железнодорожный узел, в 1945 г. Советский Союз настоял на присоединении его к Закарпатья — ради чего пошел на уступки Чехословакии на других участках границы. Так Чоп, который никогда и не был украинским, стал украинским городом.

Украинских венгров отмечает высокий уровень национального самосознания — 95% их считают родным венгерский язык (при этом очень мало русскоговорящих венгров — только 1,5%). Венгерская национальная самосознание, собственно, и держится на уникальности венгерского языка в Центральной Европе, ее несхожести с языками соседей. Благодаря этому, а также при компактном расселении мадярская община устойчива к процессам ассимиляции, хотя эти процессы и несколько ускорились в последнее время. Активно действует Общество венгерской культуры, которое насчитывает около 30 тыс. членов — а это очень высокий удельный вес среди национального сообщества в целом.

В публикациях встречается немало нареканий на невысокий уровень владения государственным языком венграми Закарпатья, в частности среди учеников. Объективно мадьярам трудно учить славянские языки, как и нам было бы трудно учить венгерский.

Известно, что среди венгров преобладают католики. Соотношение между католиками и протестантами (кальвинистами-реформатами и частично лютеранами) — 2:1 или даже 3:1. В XVI ст. в Венгрии победила Реформация, однако позднее, в условиях господства католической династии Габсбургов, в стране состоялся реванш католицизма.

Оплотами же протестантизма оказались восток Венгрии, Трансильвания и собственно Закарпатья на этих просторах среди мадьяр значительное большинство имеют кальвинисты. По современным данным, среди закарпатских венгров реформаты составляют две трети, тогда как католиков — меньше 20%. Достаточно много греко-католиков и православных (12,5 и 2,5% соответственно). Заметим, что уровень религиозности очень высок-исследование выявило лишь 1% венгров региона, которые не относятся ни к одной религиозной конфессии.

Среди всех мадьярских іредент община Закарпатья является третьим по показателю удельного веса среди общего населения страны или региона. Высший показатель имеют их общины в Трансильвании (20%; вообще в Румынии венгров, включая особые субэтнические группы секеев и чангошей, — 6,5%) и в Воеводине (Сербия) — 13%. Даже в Словакии венгров лишь около 10% — правда, там они сконцентрированы в узкой полосе вдоль границы страны с Венгрией.

Кроме іредент, существуют также заметные венгерские диаспоры (в США, Канаде, Южной Америке, Германии и т. п), и в целом среди 15 млн. венгров в мире каждый третий живет за пределами национального государства. Это очень высокий относительный показатель, который делает мадьяр одним из крупнейших «разделенных народов» на планете. Это обстоятельство травмирует нацию, но и повышает ее чувства соучастия с соплеменниками, которые разбросаны по миру.

Вот вам такой пример. На границе Египта и Судана живет необычная этническая группа: мадяраби. Это потомки венгерских воинов, которых турецкий султан когда-то давно разместил там для охраны рубежей Порты. Мадяраби давно приняли ислам и забыли родной язык, перейдя на арабский; в них остались разве что некоторые элементы венгерской культуры и остатки венгерского языка в их диалекте. Однако Всемирный совет венгров официально признала мадярабів частью народа, приняв в свои ряды.

Honfoglala's — «обретение родины»
Считается, что в 895-896 гг. угры во главе с вождями Арпадом и Курсаном пересекли Карпаты через Верецкий перевал и вторглись на Среднедунайскую низменность. В наше время, когда отмечалось 1100-летие этого судьбоносного исторического события, на перевале был установлен монумент — памятный знак. Вот это место в Украине, на границе Львовской и Закарпатской обл., является священным для каждого венгра: ведь здесь начался процесс, который они называют «обретение родины» — Honfoglala's (hon, собственно, и означает «родина», отсюда «гонвед» — «защитник родины». Отметим, что в венгерском языке ударение в слове всегда падает на первый слог; еще одна интересная особенность, без знания которой правильно венгерское слово не прочтешь, — s означает «ш», sz — «с»).

Однако не следует думать, будто кочевники-венгры двигались в какую-то неизвестную им далекую «страну грез». На самом деле, мадьярские военные жены, воодушевленные богом войны Гадуром, еще задолго до 896 г. неоднократно врывались в Центральную Европу и Балканы, участвуя в вооруженных конфликтах между Византийской империей, первым Болгарским царством, Моравией и восточно-франкским Королевством.

Историческая прародина венгров — степи Южного Урала и Зауралья — территория современных Башкортостана (его восхода), Челябинской и Курганской областей. В начале нашей эры произошел распад языковой общности венгров и прародителей хантов и манси, и венгерские племена откочевали к бассейну Камы — а позже переселились в приазовских и причерноморских степей. Лишь маленькая часть протоугорців, как считается, осталась на просторах Азии: ее потомками стал существующий и поныне казахский род Мажар (название созвучно со словом «мадьяр»!). В нынешней Венгрии растет интерес к праистории венгров - и к их казахским дальним родственникам также.

В VI—VII вв. в степях Причерноморья (страна «Етелькьоз») образовался племенной союз оногур — в него вошли 10 племен: 7 собственно венгерских и еще 3 рода каварів, которые отделились от хазар. «Он-огур» на древний булгарській языке означает «десять племен, или родов»; отсюда пошло большинство этнонимов, которые приняты в европейских языках (Hungari на латыни, Ungarn в немецкой, uhor и uher в словацком и чешском языках, «венґжи» в польском языке, откуда происходит русское «венгры»).

Предки венгров некоторое время находились в зависимости от булгар, а потом от Хазарского каганата. И если лингвистически венгры — финно-угорский народ (причем венгерский язык, развиваясь долгое время обособленно, настолько отличается от остальных родственных языков, что ее принадлежность к финно-угорской семье была доказана лишь в конце XIX века!), то генетические исследования свидетельствуют о близости мадьяр то в современных болгар, то ли казанских татар и башкир.

Перед заселением Паннонии венгры были типичным кочівницьким народом, этакой дикой ордой; поэтому после завоевания ими этой территории, к тому (еще с эпохи Древнего Рима) достаточно цветущей, ее хозяйственное и культурное жизни почти на сто лет претерпело заметного упадка.

Покорив все Среднее Подунавье, венгерская легкая конница целых полвека наводила настоящий ужас на Европу, неоднократно пройдя огнем и мечом везде всю Германию, Италию и Францию, а в 942 г. воинственные мадьяры дошли даже до Испании — они нанесли тогда поражение войскам Кордовского халифата и вернулись домой, получив откуп! Все это безобразие продолжалось до 955 г., когда немецкие рыцари разбили венгров на реке Лех, близ Аугсбурга, поставив этим край натиска очередной волны степняков на Запад. После этого мадьяры немного угомонились, начали переходить к оседлой жизни, оформили свою государственность и приняли христианство.

На Дунайских равнинах до прибытия туда венгров жили разные народы: славяне, германцы, валахи, авары и др. — и все они были ассимилированы пришельцами, перейдя на их язык. Особенно развитым был именно славянский этнический компонент: ведь на Дунае и его притоках образовались первые в истории славянские государства: княжество Са'мо, Великоморавское государство, Блатенське княжество и тому подобное.

Славяне сыграли очень важную, действительно ключевую роль в этногенезе венгров, формировании их культуры. Переходя к оседлому образу жизни, венгры учились в покоренных ими славян, перенимая у них также слова, касающиеся земледелия, ремесел, общественной и государственной жизни. 20% словарного фонда венгерского языка — это слова славянского происхождения. Среди них, например, «касса» («коса»), «капоста» («капуста»), «сена» («сено»). Как это ни странно, но даже» подкова "звучит как" патко " - видимо, кочевники держали своих лошадей неподкованными. Известное слово «пушту» («сухая степь») на самом деле читается «пустая» (puszta) — то есть «пусто»!

На территории Венгрии осталось много славянских топонимов. Большинство названий рек там — славянские; название озера Балатон происходит от «болото» («блато»). Среди древнейших венгерских городов некоторые сохранили старые славянские названия: Вишеград, Чонград. Наконец, есть сходство сюжетов венгерских и славянских народных сказок.

И после венгерских племен Среднее Подунавье принимало еще новые волны кочевых народов с нашей стороны Карпат — и все эти волны венгры успешно поглощали, интегрировали в свое сообщество. Так возникли очень интересные особые этнические группы венгров: бешеньо-потомки печенегов; куны и палоке-потомки половцев; Яссы-потомки той части аланов (ясов), то есть предков осетинов, которая сбежала от монголов с Северного Кавказа в XIII в. куны, например, вплоть до XVIII в. сохраняли свой кипчацкий язык. 

Особенно место занимают "горные мадьяры" секеи (или секлеры), которые составляют половину венгров Трансильвании. Их легенды выводят их род от самих гуннов, однако наука больше склоняется к гипотезе, что предками секеїв самом деле были венгерские племена, которые прорывались за Карпаты еще до основной волны 896 г. Среди указанных выше особых этнических групп мадьяр встречаются люди с монголоидными чертами.

Ассимилировали, переварили венгры и мигрантов из Европы: немцев, итальянцев, болгар и тому подобное. Болгары, что интересно, ознакомили венгров с огородничеством, завезли им культуру славной паприки. Ассимилированы мадьярами были также украинцы-русины, которые жили ниже по реке Тисе, на северо-востоке современной Венгрии. По данным переписи населения, менее 10 тыс. граждан страны считают себя украинцами или русинами. Однако Венгерская греко-католическая церковь с митрополией в г. Хайдудорог насчитывает 300 тыс. верных — и это, очевидно, в основном мадяризовані украинцы (хотя не только: во время Контрреформации немало венгров, которые возвращались из протестантизма, почему-то предпочитали не римско-католической, а именно греко-католической церкви).

От Киевской Руси до Руси венгерской

На момент Honfoglala's Закарпатье населяли восточнославянские племена белых хорватов. По данным археологии, Ужгород был основан ими задолго до прихода угров. И Закарпатье сразу же стало тем "геоэтническим стыком" , за который развернулось противоборство между Венгрией и славянством. Одна из более поздних (конца XII вв.) венгерских хроник рассказывает о том, как еще 892 г. — за четыре года до официальной даты Honfoglala's! — полулегендарный правитель Альмаш, отец Арпада, пойдя войной, убил славянского князя Лаборца, который властвовал тогда в Ужгороде.

Становление Венгерского королевства практически совпало с расцветом Киевского государства: правления Иштвана I Святого (король в 1000-1938 гг.) пришлось как раз на окончание княжения Владимира и начало — Ярослава Мудрого. И если первый присоединил белых хорватов княжеских владений, то уже при Ярославе венгерские феодалы захватили часть Словакии и начали натиск на Карпатскую Русь. А когда уже Древнерусское государство начала слабеть и распадаться, удерживать земли по ту сторону Карпат стало невозможно.

Еще до конца XI в. равнинная, а чуть позже и горная часть Закарпатья перешли в Венгрию. Более того, в 1099 г. король Коломан пытался захватить также Галицию, но был разбит объединенным войском русских князей вблизи Перемышля. Дальнейшие попытки венгерских королей распространить свою власть на Галицко-Волынское княжество тоже провалились — и Карпатские горы, таким образом, во всем своем півкрузі стали естественной границей исторической Венгрии.

Известны две большие волны переселения венгров в Закарпатье, которые были связаны с нашествием внешних врагов, — однако этот миграционный движение частично уравновешивался миграцией славянского (русинского) элемента с севера, в основном из Галичины. Первая такая волна — это вторая половина XIII ст., когда после опустошительного монголо-татарского нашествия в 1241 г. Закарпатье, к тому же довольно густо населенное, обезлюдело.

Поэтому венгерские короли прибегли к политике содействия миграции населения как из внутренних районов королевства, так и извне: к краю переселялись не только венгры, которые тогда достигли трети его населения (а в крупных городах — 2/3), но и валахи, немцы, галичане, южные славяне и тому подобное. В то время, как считается, на Закарпатье и появились первые чисто мадьярские села. Уже в XV в. важным центром венгерской жизни становится основанный в XI в. Берегсас, в котором возникли ремесленные цеха (Сапожников, Сапожников, бондарей и т. д.) и проводились ярмарки.

Далее была волна в XVI в.-после памятной битвы при Мохаче (1526) и турецко-османского завоевания большей части, "ядра" Венгрии. Мадьяры начали бежать к Подкарпатской периферии страны, в т. ч. В Закарпатье. Еще сто лет назад венгры составляли 30% населения края, или Венгерской Руси, как тогда говорили, — это показал перепись населения 1910 г. Правда, эти данные вызывают сомнения — к венграм отнесли часть цыган, немцев, словаков и др., которые назвали родным венгерский язык. Надо понимать, что за века проживания бок о бок народы Закарпатья тесно переплелись. И, наверное, даже невозможно четко отделить там жителей с венгерским и украинским (русинским) корнями.

Когда Подкарпатская Русь вошла в Чехословакию, венгры из господствующей нации превратились в меньшинство-к тому же нелояльную в Прагу. Хотя конституция 1920 г. декларировала возможность использования венгерского языка в районах компактного проживания венгров как языка официального, на практике закон выполнялся плохо. Во многих случаях венгерские школы закрывались из-за недостатка средств. И уже в 1930 г. вследствие эмиграции и других процессов удельный вес венгров сократилось до 16%.

По данным переписи 1959-го, они составляли 16,5% населения области. В дальнейшем удельный вес их снижалась — последний советский перепись 1989 г. обнаружил 13,7%.

Вообще тенденция к уменьшению численности и удельного веса венгров действует во всех венгерских іредентах. Например, в Воеводине доля венгров уменьшилась с почти 30% в 1910 г. до 13% сейчас, в Румынии — с 9,5% в 1948 г. до 6,5% в настоящее время.

Пять эпизодов общей истории народов Закарпатья

Венгерские правители издавна осуществляли политику мадьяризации других народов своего государства. Мадьяризации русинов способствовала Ужгородская церковная уния 1649. — не случайно же мы отмечали стольких нынешних венгров среди приверженцев греко-католической церкви! Однако несмотря на все национальные притеснения почти не существовало какой-то ожесточенной вражды между обычными венграми и украинцами. Наверное, это потому, что и украинские, и венгерские крестьяне одинаково страдали от безземелья или малоземелье, были одинаково подавлены. Венгры и украинцы все равно были вынуждены уезжать в поисках лучшей доли за океан: в период с 1899-го по 1913 г. с территории Венгерского королевства при общем его населении в 21 млн. лиц эмигрировали 2 миллиона!

И когда в 1945 г. народ Закарпатья сделал свой исторический выбор, большинство венгерской общины края отнеслись к этому с пониманием. В течение тысячелетия совместного проживания народов они неоднократно боролись вместе за свою свободу.

В 1514 году всю Венгрию охватила сверхмощная крестьянская война, которую возглавил служивший муж, секей по происхождению (секеи отродясь славились как искусные воины) Дьердь Дожа. Восстание подняло 100-тысячное войско куруцев (крестоносцев) — народное ополчение, набранное для крестового похода против турок. В борьбе против произвола феодалов, против процесса закрепощения объединились венгерские, словацкие, русинские, грецкие крестьяне. Вспыхнуло и Закарпатье: повстанцы захватили замки в Ужгороде, Мукачево, Королеве; позже власть объявила Ужгород, Мукачево, Хуст и еще несколько городов бунтарскими. Дьердь Дожа пытался создать республику, в которой все люди имели бы равные права, — эта идея носилась в воздухе накануне Реформации.

Однако в битве под Темешваром (Тимишоарой) войско крестьян потерпело поражение. Его кормчий был зверски казнен: Дожу заживо поджарили на железном троне. Всего казнено было около 50 тыс. повстанцев. Как свидетельствовали современники, тысячи трупов валялись на улицах сел и городов. А сразу же после подавления восстания феодалы собрали т. зв. «дикий сейм», который окончательно закрепил крестьян за помещиками.

Деятели, которые всевозможными красками расписывают «зверства революционеров», почему-то забывают вспомнить, как безжалостно расправлялись господствующие классы с народными восстаниями — будь то восстание Спартака в Древнем Риме, то упомянутое восстание Дьердя Дожи, то Колиивщина в Украине или же пугачовський бунт в России...

В 1703-1711 гг Закарпатье стало ареной движения Ференца II Ракоци. Это было движение, направленное против поглощения венгерских земель австрийскими Габсбургами. Князь Трансильвании Ференц II Ракоци (1676-1735) родился на территории нынешней Словакии, однако значительная часть его юности прошла в Мукачевском замке, правитель очень любил. Этот замок стал главным оплотом повстанцев. Князь возглавил войско, основой которого были крестьяне, звавшиеся куруцами, - и это движение вновь объединило крестьянство венгерское и русинское. Крестьяне боролись как против иностранного (австрийского), так и против феодального гнета — тогда как большая часть венгерского дворянства или вообще не поддержала Ференца Ракоци, или же качалась.

Ференц Ракоци пытался восстановить Венгерское королевство, и в определенный период под его властью оказалась почти вся Венгрия вместе с Трансильванией. Однако борьба за независимость оказалась неровной. Венгерские дворяне таки склонились к компромиссу с Габсбургами и предали родину. Сословное Национальное собрание освободило участников освободительного движения от крепостной зависимости, но крестьянство не достигло своей цели и поэтому ослабило поддержку антигабсьбурзькому движению. Ференц II Ракоци очень рассчитывал на тайный военный союз с Петром Первым, но Россия, которая напрягала свои силы в войне со Швецией, не смогла оказать помощи.

Последним эпизодом событий 1703-1711 гг., собственно, и стала героическая оборона Мукачевского замка, который, однако, вынужден был капитулировать 22 июня 1711 г. Князь Ференц Ракоци провел последние свои годы в изгнании, в Турции, его прах был перезахоронен в соборе св. Елизаветы Венгерской в словацком городе Кошице.

Имя Ференца Ракоци носит ныне Закарпатский венгерский институт в Берегово.

Венгерская революция 1848-1849 гг. была встречена на Закарпатской Руси с великим энтузиазмом. Власть быстро перешла к революционерам, с Мукачевского замка был без боя вытеснен австрийский гарнизон. В Мукачево, Ужгороде, Берегово формировались отряды национальной гвардии, причем в списках добровольцев-гонведов мы встречаем не только венгерские, но и украинские фамилии. Главной движущей силой революции были мещане, крестьяне, учащаяся молодежь. Интересно, что в ряды национальной гвардии записалось немало семинаристов. Обычные труженики связывали с революцией свои надежды на освобождение от крепостнического и национального гнета.

Однако венгерские революционеры — ярые патриоты своей страны, которые пытались освободить ее от тирании Габсбургов, — вследствие собственной ограниченности допустили трагических ошибок, которые и привели к поражению революции. Во-первых, они не пошли дальше половинчатой аграрной реформы, не удовлетворили требований крестьянства; даже принятое парламентом освобождение крестьян от крепостной зависимости тормозилось и откровенно саботировалось венгерским дворянством.

Во-вторых, решительно выступая против онемечения венгерской нации, они оставались на позициях национализма и шовинизма, категорически отказываясь предоставить национальные права неугорським народам страны. Этим и воспользовалась власть Австрии, которая неизменно проводила политику «разделяй и властвуй», и использовала хорватов, румын, русинов как контрреволюционную силу.

Языково-национальная политика венгерских правящих кругов той поры очень напоминает политику современного Киева: откровенный курс на ассимиляцию народов, создание единой однородной нации; одна лишь официальный язык — венгерский, другие народы были лишены возможности использовать свои языки в общественной жизни, развивать собственную культуру. Те, кто не был способен говорить по-венгерски, не могли претендовать на гражданские права.

Венгерские власти даже не признавала существование украинцев-русинов — их называли «мадьярами, что говорят на славянском языке», или же «венграми греко-католической веры». Все делалось для того, чтобы лишить русинов ощущение единства, родства с братьями-славянами по ту сторону Карпатских гор.

К сожалению, революционное правительство во главе с Лайошем Кошутом не отказался от той порочной политики. Во время избирательной кампании в национальное собрание на Закарпатье населению насильно навязывались кандидаты от венгерских дворян, а выдвиженцев от славянского населения откровенно притесняли. Тогда, кстати, и были отмечены нетипичные для Закарпатья случаи межнациональной ненависти, когда посреди русинов звучали призывы убивать собственно венгров, отождествляя их всех с венгерскими господами.

И когда враги пошли походом на революционную Венгрию и Кошут призывал все население сплотиться для отпора интервентам, украинцы Закарпатья остались равнодушными к этому призыву. Рекрутировать местное население до революционного войска теперь уже пришлось насильственными методами. Венгерские военачальники так и не решились дать под Карпатами бой российской армии Паскевича, ибо они хорошо понимали, что местное население в большинстве своем поддержит не их, а противника!

Российский царизм оставил по себе недобрую память в Венгрии, однако вступление российских войск посодействовал тогда поднятию русинского национального сознания. Беда в том, что лидеры русинского движения-О. Духнович и другие, — сделав много для развития культуры и просвещения народа, стояли на реакционных позициях т. н. австрославизма, верили, что Габсбурги в противовес венгерскому сепаратизму поддержат славянство, станут его защитниками. Эти деятели не пошли дальше требований культурной автономии и объединения Галиции и Закарпатья в «Русское воеводство» — и даже этого австрийская власть так и не осуществила!

Трагический урок венгерской революции 1848-1849 гг. в том и заключается, что венгры и славяне, разделенные тогда национализмом, не выступили плечом к плечу против той силы, которая подавляла их всех.

На Закарпатье есть немало мест, которые хранят память о событиях 1848. В Тячеве установлен памятник Кошутові, и местная венгерская община традиционно 15 марта (в день начала революции) чтит память героев освободительной борьбы. Еще один герой той революции, национальный поэт Венгрии Шандор Петефи летом 1847 г. совершил путешествие по Закарпатью: Ужгород, Мукачево, Берегово. В последнем есть памятник Петефи, а в селе Бадалово, где поэт ждал переправу через Тису, в его честь установлена мраморную доску в стене реформатской церкви.

Социалистическая революция в Венгрии 1919 г. учла ошибки 1848 г. в национальном вопросе. Венгерская Советская Республика признала право наций на самоопределение, призвав неугорські народы войти в новой Венгрии на федеративных началах. Было провозглашено равноправие всех народов, украинский язык на Закарпатье в конце концов была введена в официальных учреждениях и школах.

Революция на Закарпатье победила уже на следующий день после ее победы в Будапеште — то есть 22 марта. В Мукачево власть взял в свои руки революционный Директориум. Мукачево стало центром формирования Закарпатской, или Русинской красной гвардии, численность которой превысила 6 тыс. бойцов. Создана позднее на ее базе Русинская красная дивизия в апреле 1919-го дала серьезный бой чехословацким и румынским войскам под Чопом. Однако силы оказались неравными, 28 апреля румыны свергли советскую власть в Мукачево, а в мае весь край был оккупирован чехами.

Интересно, что Чоп в межвоенной Чехословакии называли «красным гнездом» — на парламентских выборах 1924 г. 60% голосов в городе получили коммунисты.

Гуляш и полотна Мункачи

В нашем языке также встречаются слова венгерского происхождения: «гусар» (от «гус» — «двадцать» и «ар» — «по'дать»; это когда было ополчение, куда забирали каждого двадцатого мужчины), «сабля» (венгерское «сабля» от «сабні» — «резать»).

Некоторые слова связаны с венгерской кухней, которую у нас традиционно уважают: вспомним гуляш (буквально «пастух», то есть это пища пастухов). На Закарпатье популярный суп бограч. Это слово также интересно: оно означает «котел» и является общим для венгерского и некоторых тюркских языков, что отражает древние тесные венгерско-тюркские связи.

Конечно, мадяризация повлияла на культуру, быт, язык украинцев Закарпатья. Закарпатские говоры украинского языка, на основе которых сложилась карпато-русинский литературный мікромова, сочетают в себе архаические черты древнерусского языка (следствие длительного отделения края от Великой Украины) и многочисленные заимствования из венгерского и других соседних языков. Поэтому простонародная речь земляков не всегда бывает понятной для тех, кто владеет литературным украинским языком.

В Мукачеве родился выдающийся венгерский живописец Мигай Мункачи (1844-1900). Собственно, Мункачи — это его псевдоним, настоящее же его фамилия Либ (художник был немецкого происхождения). Многогранный мастер реализма плодотворно работал в разных жанрах и дал глубокую картину народного бытия; он также отдал дань революционным событиям 1848. В конце жизни Мигай Мункачи написал грандиозное полотно, посвященное Honfoglala's. Его картины представлены в Ужгородской галерее, а имя художника увековечено в памятниках и топонимах его родного города.

С другой стороны, в Будапеште, в семье закарпатских украинцев, родился Игорь Грабарь — выдающийся русский художник и искусствовед (многотомное издание «История русского искусства»). С Венгрией тесно связаны жизнь и творчество закарпатских художников XX века. Адельберта Эрдели и Иосифа Бокшая — они оба учились в Будапеште. Интересно, что Эрдели, живя в Мюнхене, как художник зафиксировал сцены судебного процесса над участниками нацистского "пивного путча".

В венгерском городе Токай, который славится своими винами, несколько лет прожил молодой Григорий Сковорода. Там он занимался важным государственным делом: Сковорода входил в комиссию, созданную российской императрицей для закупок венгерского вина. На этом благородном напитке мыслитель знал! В 1998 г. в Токае была установлена памятная доска в честь пребывания там философа.

И еще один интересный исторический факт: важнейшая святыня венгерского народа — корона святого Иштвана (с характерным склоненным крестом, венчающий ее) — в 1805-1806 гг., во время наполеоновского нашествия, была спрятана в Мукачевском замке.

Касательно «венгерского вопроса»

За последнее время венгерская дипломатия несколько раз напоминала Киеву права и интересы венгров Закарпатья. Министр иностранных дел Петер Сийярто заявил, что Венгрия будете блокировать Украине путь в НАТО, пока та не отменит языковые законы.

Отметим, что отныне сверхважный пост комиссара ЕС по вопросам расширения и политики добрососедства занимает представитель Венгрии Оливер Вархелі.

2 декабря прошлого года МИД Украины вручило ноту протеста послу Венгрии в Украине, уроженцу Береговая Иштвану Ійдярто за его слова об автономии Закарпатья». Вообще-то в своем интервью «Главкому» от 28 ноября господин посол как раз скорее отрицал угрозу сепаратизма в Закарпатье: «Да какая автономия? На Закарпатье 1,2 млн. украинцев, венгров — 150 тыс. Какие предпосылки есть к сепаратизма, автономии? ...Закарпатье — всегда была интересная территория, но никогда там конфликтов между украинцами и другими нациями не было». Дипломат лишь подчеркнул то, о чем мы пишем: Киев должен с пониманием относиться к чувствам венгров как разделенной нации.

Сейчас венгерская община требует только создание новой ОТГ с центром в Берегово, в которую вошли бы все преимущественно венгерские села. Ну и, понятное дело, венгров не устраивают заверения властей о том, что языковой закон очень полезен для самих нацменьшинств, поскольку он, мол, помогает им интегрироваться в украинское общество. Наверное, венгерские шовинисты, заставляя русинов разговаривать на венгерском языке, тоже были уверены в том, что делают им добро: привлекают их к европейской культуре!

Вопрос автономизации остро стоит и в других венгерских іредентах. В Румынии в 1952-1968 гг. существовала Венгерская автономная область с центром в Тыргу-Муреш. Чаушеску ликвидировал ее, чем настроил венгров против социалистической власти. Однако и новая, «демократическая» власть их требования о восстановлении автономии выполнять не желает. Тогда в сентябре 2009-го секеи провели свой съезд и объявили о создании автономии Секейский край в составе трех жудецов (уездов) с мадьярским этническим большинством. Это образование так и остается непризнанным центральной властью.

Для того, чтобы снять «венгерский вопрос» (или «закарпатское вопрос»), нужно прежде всего решить социально-экономические проблемы области. Основным фактором сепаратизма является то, что Закарпатье нищенскими глазами смотрит в сторону гораздо более богатой Венгрии. Однако в рамках нынешней аграрно-сырьевой экономической модели Украины население Закарпатья, где нет крупных залежей полезных ископаемых и мало пахотной земли, обречено на то, чтобы выживать контрабандой и вырубкой карпатских лесов. А также — заработком в Венгрии или в других странах ЕС.

Упорное же нежелание власти разрешить двойное гражданство — четко прописав в законе категории гос - и военнослужащих, которым запрещено его иметь, — выглядит просто смешно, как страусовое попытки не замечать реалии, как неспособность контролировать общественно-политические процессы. И навязывание определенным людям в бедной стране чужого им языка вряд ли придаст им патриотических чувств.

Даже выгодное географическое расположение Закарпатья в самом центре Европы, на границе с четырьмя государствами, теперь ни к чему: в условиях конфликта на востоке страны и полного втягивание Киева в орбиту Вашингтона Украина не может интегрироваться в перспективные транспортные маршруты китайского Нового шелкового пути. Теперь географическое положение края скорее играет против Украины: есть потенциальная угроза того, что Карпаты отрежут его от Украины, как во времена потомков Ярослава Мудрого.